Наприкінці весни цього року команда ветеранок української армії, за підтримки Canada-Ukraine International Assistance Fund та Razom for Ukraine, привезли фільм «Невидимий Батальйон» до Канади і Сполучених Штатів. Що сподвигло їх на створення картини і що саме вони хотіли донести до південно-американських глядачів – словами самих ветеранок, щиро про українську війну та роль жінки у захисті своєї країни.
“Талановиті штурмовички, артилеристки та снайперки, що виконують найскладніші та найнебезпечніші завдання на фронті, не повинні ховатися за посадами швачок, кухарок та бухгалтерок”, – каже Марія Берлінська про очевидні речі, які й досі не очевидні в Збройних силах України. Навесні Марія повернулася в Україну після місячного туру Канадою та Сполученими Штатами зі своїм документальним фільмом “Невидимий батальйон/ Історії наших жінок на війні”. Марія – авторка ідеї, продюсерка фільму та жінка з власним досвідом перебування на передовій – має чіткий погляд на гендерне реформування української армії: захисні сили країни мають бути побудовані винятково на професіоналізмі. “Якби героїні мого фільму були чоловіками з подібним досвідом та мотивацією, вони вже могли б розраховувати на стратегічні командирські посади. Наразі ж жінки в українській армії можуть рости тільки в адміністративних напрямках, які важко назвати ключовими”.
Станом на жовтень 2017 року за участь в АТО на сході України статус учасниць бойових дій отримали понад 6 тисяч жінок. Проте, за законом, жінки не можуть обіймати бойові посади, тому снайперки, розвідниці та артилеристки мають оформлюватися як бухгалтерки, швачки або кухарки. В 2016 році Міністерство оборони розширило перелік посад. Серед них – 63 нові посади, доступні для жінок. Разом з тим, кар’єрний зріст та можливість отримати освіту за певним військовим фахом – дуже обмежені. Жінки й досі беруть участь у бойових діях без офіційного статусу.
Воєнний та післявоєнний досвід жінок часто не відрізняється від досвіду чоловіків. А саме – жахливий посттравматичний синдром, відчуття провини за загибель побратимів, важкі аскетичні умови життя тощо. Але є речі, які доводиться долати тільки жінкам. Серед них – необхідність доводити, що ти спроможна робити свою справу, що ти не тендітна квіточка і не станеш тягарем, який сам потребує допомоги.
“Дівчат в армії не чекають; кухня, зв’язок і медик – і більше нічого. І ти приходиш і ламаєш стереотипи, [доводячи] що жінки мають право захищати свою країну. Моя роль – прикриття. Вистрілити до того, як вони вистрілять у наших хлопців”, – так пояснює Юлія Матвієнко, дружина, мати двох дітей. За мирних часів вона отримала економічну освіту. На фронті Юлія з 2015 року і, за її словами, до кінця. Тут вона є снайперкою, офіційно оформленою як санітарка. Юлія – одна з двох героїнь фільму, які супроводжували Марію Берлінську і разом об’їхали Північну Америку з фільмом про війну.
Інша героїня стрічки і супутниця команди – 29-річна Адріана Сусак. Вона каже, що люди, які пройшли через війну, повністю змінюються. “У нас є життя до 14-го року і після 14-го року. Посттравматичний синдром є у цілого народу”. Адріана була штурмовиком у складі батальйону «Айдар» аж до 5-го місяця вагітності. Вона займалася звільненням, зачисткою та утриманням ряду міст, але на папері очолювала пошивний цех. Її позивним було слово “Малиш”, щоб у випадку радіоперехоплення не було зрозуміло, що в операції бере участь жінка. Наразі Адріана виховує сина, але війна її не відпускає. Жінка мріє повернутися на фронт до побратимів.
Фільм складається з шести історій – дуже різних, бо їх знімали шість режисерок. Спільне в них те, що всі героїні – жінки, які прийшли на фронт добровільно. Серед них Юлія Паєвська, напівголена білявка, яку війна з дизайнера і тренера з айкідо перетворила на парамедика та інструкторку з тактичної медицини. Юлія вважає, що на передовій нічого доводити не треба і що жінки стріляють не гірше за чоловіків. Вона з болем зізнається, що не всім ця війна потрібна, а найскладніше те, що частина суспільства навіть не думає про війну.
Ще одна учасниця фільму – Олена Білозерська, поет і журналіст у мирному житті, снайперка на війні. В одному кадрі вона радіє новій гвинтівці, на яку вона з чоловіком відкладала гроші протягом двох років. В іншому – Олена миє своє красиве довге волосся кружкою з відра на чиємусь подвір ‘ї на опаленому війною Сході. За її словами, вони з чоловіком дуже хочуть дітей, але “війна все тягнеться і тягнеться”.
Наступна – Дарія Зубенко. З першого погляду, вона занадто молода та тендітна. Вулична музикантка у минулому, вона вважає, що війна – це не жіноча і не чоловіча справа. Це не людська справа взагалі. Але якщо вже війна прийшла, то вибір дуже простий – або ти вб’єш, або тебе.
Пронизує серце й історія Оксани Якубової, головного економіста Міністерства фінансів України. Ця жінка провела три роки на фронті як заступниця командира батальйону з роботи з особовим складом. З моменту повернення додому вона щодня носить тягар думок про тих, хто втратив життя. Оксана більше не знає, про що спілкуватися з колишніми колегами. Вона бореться зі страшним посттравматичним синдромом і депресією та відчуває себе чужою у мирному житті. Це важка розповідь людини, для якої вижити після війни стало набагато важче, ніж там померти.
“Цей фільм про те, що ціла група жінок, що добровільно пішли на захист країни, мають боротися не тільки із зовнішнім ворогом, але й з бюрократією та застарілими гендерними поглядами на місце жінок на фронті”, – каже Люба Шипович, віце-президент Razom for Ukraine, – “Ми разом з Canada-Ukraine International Assistance Fund організували тур фільму, щоб нагадати, що війна триває і ми маємо дякувати не тільки чоловікам, але й жінкам, що ризикують своїм життям заради України”.
Команда фільму подорожувала Північною Америкою 21 день і презентувала “Невидимий батальйон” у 10 містах Канади й США. Історія про українських фронтовичок отримала велику увагу з боку сенаторів, дипломатів та конгресменів, а також численної української діаспори. Учасники проекту сподіваються, що це дасть необхідний поштовх у реформі Збройних сил України.
А поки подальші реформи ЗСУ ще тільки в планах, команда проекту «Невидимий Батальйон» не сидить склавши руки. Наразі, вони вже завзято працюють над новим проектом для ветеранів і ветеранок української війни – фінансування освіти за магістерською програмою в Києво-Могилянській Академії. За підтримки українців та допомоги друзів з-за кордону вже майже зібрана необхідна сума для надання перших п’яти стипендій восени цього року. Бажаючі долучитися до благодійного збору коштів пишіть Любі Шипович за адресою: lyuba@razomforukraine.org.
Даша Мозлі
